"Я - українець. Оце і вся моя біографія." Василь Симоненко

   Ще не було епохи для поетів,

    Але були поети для епох.

                             Л.Костенко.

     «Є люди, яким судилося бути більшими за самих себе. Такий Василь Симоненко, – писав академік Іван Дзюба. – Якщо спробувати одним словом виразити головне в поезії Василя Симоненка, то це буде слово: народність. Правда, це слово так часто й фальшиво вживали і так його скомпрометували, що доводиться спеціально застерігатися, що в цьому разі йдеться про істинну народність, рідко явлену і тяжко здобувану».
   У його поетичній спадщині чимало віршів адресовано Україні. Із справжньою синівською любов'ю звертається до рідної землі : "Україно! Ти моя молитва" 
   Поет понад усе любив життя і ненавидів смерть та невблаганна доля подарувала йому неповних 29... Він метеор української поезіїї - прожив так мало, зате  яскраво освітив не лише своє існування, а й залишив яскраву згадку після відходу у вічність. Непростим було життя поета, бо на його дитячі роки випала війна. Дитинство його, за словами Олеся Гончара, чуло ридання матерів, що божеволіли від горя над фронтовими похоронками. Скупе на ласку було, мінами й снарядами бавилося його дитинство, коли від запізнілих вибухів десь біля степового вогнища ставали інвалідами діти — ці найбезвинніші жертви війни... Зрештою, сам Симоненко відзначав, що в нього не було дитинства. Та він не втратив оптимізму і завжди вірив у краще майбутнє України і чимало доклав, щоб омріяне здійснилось. Навесні 1960 року в Києві був заснований Клуб творчої молоді, до якого активно долучився і В.Симоненко. Учасниками цього культурно-мистецького осередку також були Алла Горська, Ліна Костенко, Іван Драч, Іван Світличний, Василь Стус, Микола Вінграновський, Євген Сверстюк та інші. 
    За життя вийшла лише одна збірка поезій В. Симоненка – «Тиша і грім» (1962). Посмертно були опубліковані такі збірки: «Земне тяжіння» (1964), «Поезії» (1966), «Лебеді материнства» (1981), казки «Цар Плаксій та Лоскотон» (1963), «Подорож у країну Навпаки» (1964), збірка новел «Вино з троянд» (1965). У 1995 році Василеві Симоненку посмертно присуджено Державну премію імені Т. Г. Шевченка. 
    Д. Павличко писав про поета: "Він мало жив, немов літак, що ховається за обрієм швидше, ніж доб'ється до нашого слуху шум його двигунів. Василь Симоненко зник за пругом життя скоріше, ніж долинув до нас могутній гук його серця, зарядженого тривогою двадцятого віку і любов'ю до української землі".